Галицька нафта: від либака до спецназу

 
 

Галицька нафта: від либака до спецназу

Володимир ДНІПРОВИЙ



Ця земля наскрізь просякнута нафтою, себто кров’ю і потом. Ще й сьогодні у Бориславі, то в одному, то в іншому місці, загрожуючи життю людей, з-під землі виривається масляно-чорний фонтан. А наприкінці позаминулого століття, коли місто ще було маленьким селом, нафту можна було черпати на кожному кроці — копни раз-другий лопатою.
Ще зі шкільного підручника запам’ятався знімок: зігнута нуждою спина, довгі жилаві руки, що тримають чорні, наповнені нафтою відра, під ногами невилазна багнюка, а позаду — шлейф густого диму... Ця багаторазово збільшена фотографія з підписом “Либак” (так називалися добувачі прикарпатської нафти) колись висіла у краєзнавчому музеї міста Дрогобича. Люди викопували невеликі ями, які швидко заповнювалися дорогоцінними чорними соками землі, а потім черпали (либали) їх довгими трав’яними віниками у заздалегідь приготовлений посуд. То була воістину каторжна праця, яка супроводжувала людину впродовж усього її короткого життя.

І все ж справжнє пекло почалося для тутешнього люду, коли з-під промислового бура рвонув перший маслянистий струмінь. Відтоді на цих теренах завирувала лихоманка — звідусіль зліталися ділки, щоб, за свідченням одного польського економіста, “лише здобути, випросити або забрати силою клаптик землі, штольню, частку в штольні, надію на штольню або, принаймні, правову претензію на неї”. Аби нажити мільйони на чорних соках прикарпатського краю.

Ось як описував цю безпрецедентну експансію галицький письменник Стефан Ковалів: “Свої й заграничні баришівники облягали незамітне дотепер верховинське нужденне сільце, як голодні собаки стерв’ятину; адвокати, нотарі ночами пріли, гарували по курних хатинах, рисували мапи й писали законні договори в ім’я високої справедливості”. Письменник, попри певний сарказм, не бере у лапки слово “законні”. Бо облудне за тих умов таки стало законним: сфабриковані — де підкупом, де обманом — документи послужили достатньою підставою для того, щоб відібрати у селян власність, позбавити їх єдиної цінності — клаптика землі-годувальниці.

Страхітливу епопею геніально відобразив Іван Франко у знаменитій повісті “Борислав сміється”. То був небачений доти визиск вчорашніх хліборобів, коли їх удень і вночі заганяли в щораз глибші ями, де на них чигали задушливі гази, потоки води, обвали покрівель і, як наслідок таких нелюдських умов праці, — хвороби й смерть.

Про розмах “галицького Клондайку” свідчить хоча б те, що у 1865 році на порівняно невеликій площині Борислава було викопано від 10 до 12 тисяч шурфів-колодязів.

Де є нафта, там існує її переробка. Першими на початку XIX ст. цю операцію здійснили бориславські селяни. А один із них на прізвище Байтала переганяв, як тоді її називали, ропу за допомогою казана, до якого було приладнано ствол рушниці.

Подібне “нафтове самогоноваріння” нічим, звісно, не нагадує сучасні, керовані електронікою, пульсуючі технологічні процеси, надійно запаковані в металеві труби, — вони підвладні лише класним спеціалістам і операторам. Саме таким досвідченим фахівцем на Дрогобицькому нафтопереробному заводі віддавна був керівник передової молодіжної бригади каталітичного реформінгу бензину Роман Матолич. Отож у складні часи, коли соціалістична економіка робила тільки перші кроки до ринкового світу, він очолив своє найстаріше в галузі підприємство, що дістало назву НПК (нафтопереробний комплекс) “Галичина”.

У березні 1994 року це вже було відкрите акціонерне товариство. Дві тисячі трударів з найманих робітників перетворилися на акціонерів, придбавши за власні кошти на некомерційному конкурсі ФДМУ 30% акцій, що було скріплено відповідною угодою. Ще 10% викупили управлінці середньої та вищої ланок. Здавалося, ці люди, володіючи солідним пакетом акцій, і справді стали господарями свого заводу і своєї долі. Хіба ж могли вони тоді знати, що усього через три (!) роки той же Фонд держмайна кістьми лягатиме, щоб позбавити акціонерів їхньої власності?

А сталося все просто й буденно. Купуючи акції, дрогобицькі нафтопереробники взяли на себе певні зобов’язання, а саме — “забезпечити загальну суму інвестицій у розмірі 256,5 млн. американських доларів”. І хоча в угоді не було зазначено термін зобов’язань, а згідно із Законом “Про приватизацію державного майна” він тоді становив п’ять років, постало питання про розірвання угоди. І це незважаючи на те, що уряд надав підприємству гарантії та виділив відповідний кредит на 10 років під 2,5% річних, ще й з відтермінуванням першої проплати на чотири(!) роки! Дарма, дуже вже комусь захотілося запхати загребущі руки до чужої кишені. Спочатку дрогобичанам запропонували заплатити ті 256,5 млн. доларів та ще 48 млн. гривень пені, а потім ФДМУ подав позов до суду.

Це була, на гадку багатьох експертів, чисто формальна зачіпка, тому Вищий арбітражний суд України на своєму засіданні 5 лютого 1999 року відмовив Фондові держмайна у задоволенні позову.

І тоді (увага!) голова ВАСУ пан Притика 15 липня того року (до речі, з порушенням передбачених законодавством термінів опротестування) звернувся до президії очолюваного ним суду з протестом на лютневе рішення своїх же суддів. Президія ВАСУ підтримала протест на користь Фонду держмайна. Що не кажіть, а не обійшлося й тут, як ото колись у Бориславі, без горезвісних “законних” договорів в ім’я справедливості!

Відомо, що відібрати у когось майно можна двома шляхами — відверто бандитським або тихим, канцелярським. Та коли від гангстера з великої дороги можна хоч якось відбитися його ж прийомами, то проти людей “у білих комірцях” ця зброя виявляється цілком неефективною. В результаті потомки галицьких либаків, так само як їхні знедолені предтечі, позбулися своєї омріяної власності — пакет акцій, не дійшовши до ФДМУ, був перекуплений новими, більш спритними і грошовитими власниками. Дрогобичани з усіх сил намагалися відстоювати свої права — писали листи, зокрема й до Президента та тодішнього прем’єра Віктора Ющенка. Тричі призначалися збори акціонерів на НПК “Галичина”, і тричі вони з різних причин зривалися. 27 жовтня 2000 року, з четвертої спроби, збори все ж відбулися: на них було звільнено голову правління Романа Матолича, який керував підприємством упродовж 20 років. Головою спостережної ради став представник київської фірми “Європа-2” Петро Димінський. Головна умова передачі “Європі-2” пакета акцій (на той час 40,5%) полягала в тому, що вона завершить розпочату на “Галичині” реконструкцію.

Ось як тоді прокоментував ті зміни сам Роман Матолич: “В умовах формування і утвердження ринкових відносин ми зберегли завод і колектив. Ніколи не забували про людей — найбільше багатство ВАТ НПК “Галичина”. Жодного разу не зривалась виплата зарплатні... Зміна керівництва заводу — природний процес, адже нічого вічного на землі не буває. Так, я це розумію і сприймаю”.

Через деякий час контроль над “Галичиною” перейшов до галицько-волинської групи “Континіум” (керівник Ігор Єремєєв). А влітку 2002 року навколо дрогобицької нафтопереробки розгортається нова хвиля конфронтацій — цього разу з податківцями. То був безпрецедентний “наїзд” державних силових структур на приватне (за винятком 25% акцій) підприємство. НПК звинувачують у несплаті акцизного збору та ухилянні від сплати податків на суму 139 млн. грн.

Не минає відтоді й року, як міський прокурор Дрогобича встановлює, що підписи інспекторів-податківців під актами перевірок є фальшивими, і порушує кримінальну справу. Невдовзі ця справа виявляється закритою, що додає нової енергії “наповнювачам бюджету”: цього разу їхні претензії до нафтопереробників зросли вже до 422 млн. грн. На вимогу ДПА обласний суд видав санкцію на арешт голови правління НПК Володимира Гусакова. І в той час, коли Гусаков перебував на лікарняному, його оголосили у всеукраїнський розшук. Більше того, озброєні податкові міліціонери вдалися до блокування вантажівками всіх під’їздів до нафтокомплексу — тиждень туди не можна було ні завезти сировину, ні вивезти звідти готову продукцію. Це була справжня чорна чи, як тепер делікатно кажуть, непрозора війна за чорну нафту. Облогу було знято лише після втручання Верховної Ради.

Водночас тодішній голова ДПА Львівської області “скаржився”, що не вдалося заволодіти фінансовою документацією підприємства, бо всі важливі папери, мовляв, були заздалегідь передані головному акціонерові — народному депутату України Ігорю Єремєєву, а нардеп, як відомо, особа недоторканна.

Так у черговий раз було врятовано “Галичину” від наслідків доволі популярного нині силового, із застосуванням “масок-шоу”, лобіювання в інтересах конкурентів. Звісно, конкурентами ці послуги належно оплачуються.

Такі методи застосовувалися, до слова, в Івано-Франківську, коли там намагалися “на багнетах” внести в кабінети обленерго нове керівництво. Щось схоже відбувалося у свій час навколо “Укртатнафти” (Кременчуцький НПЗ) — тамтешнього голову правління, з метою знову ж таки зміни менеджменту, правоохоронці звинуватили у тяжких економічних злочинах. Подібна загроза наприкінці минулого року нависала й над “Галичиною”: мав відбутися аукціон з продажу, за завищеною, на гадку експертів, ціною, 32,9% її акцій, що належали дніпропетровській групі “Приват”. Найвірогіднішим покупцем у пресі називали напівдержавне ВАТ “Укрнафта”, 42% акцій якого належать тому ж таки “Привату”.

У зв’язку з цим багато хто вважав, що це буде не продаж, а скоріше маніпуляція, в результаті якої можуть бути виведені (читай: викрадені) значні державні кошти (близько 1 млрд. гривень) з компанії “Укрнафта”. Таку думку, з-поміж інших, висловлював також Ігор Єремєєв, котрий на той час володів солідним пакетом акцій “Галичини” і був не проти викупити ще й акції, що належали “Приватбанку”.

Доречно згадати, що саме “Укрнафта” недавно закупила, знову ж таки за завищеною, як твердять експерти, ціною, автозаправки, що спричинило багатомільйонне відмивання грошей. Про цей скандал говорилося на одному з пленарних засідань Верховної Ради, і тоді ж вищий законодавчий орган країни утворив спеціальну парламентську комісію для розслідування цієї оборудки. Тим часом аукціон з продажу належних “Привату” акцій “Галичини” мав відбутися 15 грудня минулого року, а потім, у зв’язку з тим, що окремі інвестори начебто не встигли оформити документи, його перенесли на 25 січня 2006-го.

І не треба бути навіть початкуючим провидцем, щоб зрозуміти: й цього дня аукціон не відбудеться. Так воно й сталося. А причина полягала у тому, що навколо “Галичини” кардинально помінялася бізнесово-ринкова ситуація: тепер “Приват”, відмовившись від продажу належних йому акцій, сам викупив пакет, що належав Ігорю Єремєєву та його партнерам. За даними різних джерел, ціна купівлі-продажу склала від 65 до 80 мільйонів доларів. Отож дніпропетровська фінансова структура стала одноосібним власником найбільшого промислового підприємства Західної України. Це підтвердили і збори акціонерів, що відбулися 28 лютого 2006 року, — зі зміною складу правління та іншого керівництва НПК “Галичина”. І тепер, як варіант, “Приватбанк” зможе запропонувати “Укрнафті” купити вже контрольний пакет акцій “Галичини”. Непрозорі війни за чорну нафту тривають.


Создан 21 янв 2008